Тетяна Чорновіл
ПІСЕНЬКА ДЛЯ ОСЕНІ
До Чарівного лісу прийшла Осінь. Усі лісові мешканці були страшенно зайняті своїми літніми справами, тому прибулу мандрівницю ніхто й не помітив. Осінь страшенно образилася за таку неповагу і залилася рясними сльозами. Плакала вона не перестаючи день при дні, і ніяк не можна було втішити ревулю. У Чарівному лісі стало вогко та незатишно.
- Майстре-На-Всі-Руки, чи не міг би ти на деякий час стати Піснярем і скласти гарну пісеньку для Осені – запитала Маленька Фея, – може вона зрадіє та перестане плакати.
- Чом би й ні! Спробую – погодився гномик і зразу ж узявся до роботи.
Але осінні сльози заважали Майстру працювати. Пісенька не виходила. Тим часом осінь розплакалася ще сильніше. Фея з гномами не знали що й робити.
Раптом на галявину вибіг колючий Їжачок. Він саме робив заготівлі на зиму, і плач Осені його неабияк стурбував.
- Пух-пух, – запухкотів Їжачок, – візьміть яблучок, для тієї, що плаче, нехай потішиться.
Яблука були запашні, червонобокі. Та Осінь не вмовкала.
- Дз-з-з, – задзижчав метушливий Джміль. Він насилу притягнув розкішного букета з пізньоцвіту, деревію та материнки.
Від квітучих пахощів Осінь тричі чхнула і зарюмсала далі.
Над галявиною пролітав саме журавель, готуючись до польоту в Вирій.
- Кру-кру, – послав він Осені небесний привіт і кинув гілочку лілового вересу.
- Коли ти вже так любиш плакати, – обізвалася сива Зозуля, – то візьми від мене Зозулиних Слізок. А мені треба поспішати, адже ключі від Вирію у мене. Боюся, щоб Журавель під дверима не стояв.
Вона вигукнула прощальне „ку-ку” і подарувала Осені зеленувато – жовту квітку зозулинцю.
Кожен, хто бачив, як плаче бідна Осінь, хотів якось допомогти їй.
- Рох, – втрутився Дикий Кабан, – може вона їсти хоче? Візьміть ягідок та пригостіть гостю. Він поклав Осені під ноги шипшини, горобини та глоду і подибав збирати смачне коріння.
Навіть круторогий Баранець спустився з полонини, щоб принести для плакси цяцьку – золотого дзвіночка на шовковому шнурку.
- Дурненький, навіщо ж Осені дзвіночок? – посміхнулася Маленька Фея.
- Бе – бе, – заперечив Баранець, поскубуючи травичку.
Та раптом Осінь перестала схлипувати. Вона задумливо дзенькнула дзвіночком, надкусила рум’яне яблуко і стала плести розкішного вінка з принесених їй дарунків. Маленька Фея вражено замовкла.
- Придумав! – вигукнув Майстер-На-Всі-Руки. – У пісеньку, як у вінок, треба вплести слова – вітання всіх тих, хто приходив утішати Осінь. Ось так:
Пригожих днів не стало,
Де ж літечко дзвінке?
На землю покривало
Насипалось пухке.
Зозуля відлітає,
Прощальне шле „Ку – ку”,
І листячко кружляє
В осінньому танку.
Пора, дощами вмита,
Ми любимо тебе,
Та дай ще трохи літа,
Дай небо голубе.
Маленька Фея Заспівала пісеньку чарівним голосом і Осінь посміхнулася. Вона наділа сплетений вінок, насипала первачкам у ранці червонобоких яблук і задзвонила у дзвіночок:
- Пора на уроки!
Та й пішла собі Чарівним лісом, щедро роздаючи всім теплі дні бабиного літа.
А Фея з гномами вирішили влаштувати СВЯТО ВЕСЕЛОЇ ОСЕНІ.
Майстер- На- Всі-Руки зробився пекарем і змайстрував смачного пирога з яблуками, яких ще так багато лишилося. Маленька Фея дістала суничне варення. Ласун радо наливав у чашки запашного липового чаю, як за кущем неподалік хруснула гілка. Гномики насторожилися:
- Хто б це міг бути?..
- Веселунчику, будь такий ласкавий, віднеси Злій Чаклунці шматок пирога, вона також полюбляє смачненьке, а зготувати не вміє, – мовила добра Маленька Фея.
– Дякую, – чемно сказала голодна відьма з- за куща і ласо облизалася.
